Відсидітись і повернутись: стратегія старої гвардії
24 лютого 2022 року переформатувало українську політичну реальність. Але для частини колишніх функціонерів Партії регіонів це стало не моментом переосмислення, а завданням з позиціонування: мовчання, еміграція — і поступовий «патріотичний» камбек. Мережі, збудовані Медведчуками, Льовочкіними, Деркачами у державних структурах, ЗМІ і бізнесі, нікуди не зникли. Вони законсервувались — і тепер, коли суспільство виснажене війною, починається нова хвиля реінтеграції.
Сергій Льовочкін — голова Адміністрації президента за Януковича — залишив Україну 10 лютого 2022 року, ще до початку вторгнення, і провівроки на родинній віллі на півдні Франції. Жодного публічного засудження агресії. До парламенту повернувся лише в серпні 2025-го, попередньо оформивши опікунство над хворою матір'ю як підставу для вільного виїзду за кордон. Вадим Новинський — отримав заочну підозру в державнійзраді та розпалюванні релігійної ворожнечі, залишив Україну і так і не повернувся. Віктор Медведчук — після арешту обміняний на українських полонених — нині продовжує публічну діяльність у Росії.
У травні 2022 року Верховний суд України ухвалив рішення про заборону Партії регіонів разом із низкою інших проросійських партій — за загрозунаціональній безпеці та конституційному ладу. Але заборона партії — це лише юридичний акт. Вона не розчиняє людей, їхні зв'язки і амбіції. Колишні функціонери просто опинились без партійного прапора — і почали шукати новий.
Глибше стоїть інше запитання: чи можуть колишні прибічники Москви змінитись? Чи заслуговують вони на повторну довіру виборців? Відповідь, яку дає реальність, невтішна. «Регіонали» повертаються у публічний простір з правильними словами і патріотичним контентом — але їхня сутність не змінилась. За гарною картинкою часто стоїть прагнення повернутись до влади як до особистого інструменту, а не як до служіння державі. Закономірне запитання: що ці люди робили для країни тоді, коли не мали доступу до влади?
Саме про це й написав Карл Волох, коли звернувувагу на колишнього скандального «регіонала» у військовій формі Валерія Коновалюка. Фактично стосується не лише однієї людини. Спробуємо розкрити це питання на прикладі того ж Валерія Коновалюка — чия траєкторія є, мабуть, найбільш показовою.
Валерій Коновалюк — народний депутат від Партії регіонів у трьох скликаннях, послідовний проросійський політик. У 2008 році він очолював парламентську комісію, яка розслідувала постачання Україною зброї до Грузії під час її вторгнення Росією— і публічно звинувачував Ющенка у «збройовому скандалі», фактично відпрацьовуючи московський наратив про «Україну як агресора». Після 24 лютого 2022 року виїхав і оселився переважно у Греції. Не воював.
У 2025 році він повернувся в Україну — і з'ясувалося, що виїхати вже не вийде: йому повідомлено про підозру у кримінальному провадженні
№ 12024105060000411 за шахрайстві на $1 млн, оголошено розшук. Виїзд закрито.
Далі — несподіваний поворот: Коновалюк за власним бажанням вступає до ЗСУ. Людину в розшуку не затримують — мобілізують. Патріотизм? Очевидно що ні. Військова форма стала найкращим камуфляжем — не від ворога, а від незручних запитань. Прийом, характерний для «регіоналів».
Колись ми бачили ідеальні картинки цих політиків«регіоналів» і їхніх родин на білбордах і в ЗМІ — їх подавали як взірець. Але саме ця картинка і привела країну до сьогоднішнього дня: до політики подвійних стандартів, де за патріотичним фасадом ховаються корупція, кумівство і використання влади в особистих інтересах. Сім'я Коновалюків — наочна ілюстрація цієї концепції.
Поки Валерій у формі ховається від слідства, йогодружина Валерія Коновалюк (@lera.konovalyuk, @lera__brand) веде яскраве публічне життя в Instagram: в потрібний момент — патріотичні дописи, правильні хештеги. Водночас приховує майно відстягнення, має арештовані активи — і взагалічастину свого контенту знімає прямо в квартирі, на яку накладено арешт, але ж підписники цього не знають.
Валерій обвинувачений у шахрайстві на $1 млн у Печерському районному суді № 757/27896/26-к, Валерія приховує спільні активи — і обоє старанностворюють образ ідеальних патріотів.
Образ в соціальних мережах — бездоганний і проукраїнський. Реальність — зовсім інша. Але самев цьому вся суть: публічність як мандат недоторканності. Показовий патріотизм як щит.
Ідеальні сім'ї з гнилим фундаментом
Коновалюки — не єдина «ідеальна» родина «регіональної» епохи, за фасадом якої відкривається зовсім інша картина. Показова паралель — сім'я Льовочкіних.
У січні 2026 року колишня дружина Сергія Льовочкіна, художниця Зінаїда Кубар (в минулому Ліхачова), подала заяви до Національної поліції України. Перелік звинувачень — показовий: домашнє насильство протягом спільного проживання (ст. 126-1КК), психологічний терор і переслідування (ст. 151-2КК), примушення до «відновлення сім'ї» та викрадення автівки. Як зазначила Зінаїда, факти насильства зафіксовані лікарями і поліцією. Крімтого, вона звинуватила Льовочкіна в організації переведення її нинішнього чоловіка — військовослужбовця Владислава Шевченка — до іншої частини з метою помсти.
Льовочкін заперечив усі звинувачення через пресслужбу. Спільні діти публічно стали на його бік. Але скандал розгорівся саме тоді, коли Льовочкін намагався відновити парламентську активність після років мовчазної еміграції.
Ось і виходить: дві родини — дві «бездоганні» публічні картинки. Льовочкіни роками були символом впливу та статусу, Коновалюки — патріотичного активізму в Instagram. Але за обома фасадами — схожа реальність: насильство, приховані активи, маніпуляції, реальний кримінал. Ідеальний образ маєтермін придатності. Рано чи пізно він обривається — і за ним відкривається те, що було з самого початку.
Бути пильними — це теж про майбутнє
Нічого не змінилось. Ті, хто відсиджувався в перші місяці війни — в Греції, Франції, де завгодно — повертаються тоді, коли їм зручно або коли обставини змушують. Вони повертаються з патріотичними гаслами і новими амбіціями. Мережі та зв'язки тієї епохи нікуди не поділись — вони лише чекали.
Скандальне минуле можна перекрити гучним сьогоденням. Тим паче — у військовій формі. Але ми маємо дбати про наше майбутнє — і це починається з простої уважності до тих, хто повертається.
